«Іван Франко сходив на «низи­ни», на «дно» і на бистрих крилах уяви й думки зносився на «вершини», туди, куди є доступ  тільки  геніям. Був тим, хто серед найдикіших хащів пробивав шля­хи для інших, був тим каменярем, що довгі роки лупав  скалу  байдужості, тим ко­валем, що клепав серця, був тим провідником, що вів нарід в обітовану країну народного щастя і  впав на тому  шляху: був передусім Громадянином». ( В. Родзикевич)

Син Івана Франка Тарас писав про свого тата, що той «йшов, як веле­тень, не на людську міру ставив кроки, мало хто встигав за ним».

І це справді так і є. Ми ще й сьогодні не встигаємо за ним, великим поетом, прозаїком і драматургом, вагомим істориком літератури та літературним критиком і фольклористом, солідним філософом, еконо­містом тощо. Франко — це океан: видано п'ятдесят томів його творів, але це якась третина написаного ним. Він — письменник № 1 всієї світової літератури. Якщо Тарас Шевченко — серце і душа української нації, то Іван Франко — уособлення її інтелекту, її обдарованості. Літературний світ до цього часу ще повністю не осягнув всієї величі Франка, всього огрому його титанічного доробку. Оскільки він невтомно рвав кайдани тоталітарного режиму, розбивав скелю абсолютизму, вдячна Україна нарекла його Великим Каменярем. Усвідомлюючи своє місце в духовному житті українського народу, Іван Франко писав:

І підеш ти в мандрівку століть

З мого духа печаттю.